Історія нашого села

село Яськівці
Країна	Україна
Область	Хмельницька область
Район/міськрада	Деражнянський
Рада	Яськовецька сільська рада
Код КОАТУУ	6821589801
Основні дані
Засноване	1737
Населення	671
Площа	1,81 км²
Густота населення	370,72 осіб/км²
Поштовий індекс	32243
Телефонний код	+380 3856
Географічні дані
Географічні координати	49°13′43″ пн. ш. 27°16′35″ сх. д. (G)Координати: 49°13′43″ пн. ш. 27°16′35″ сх. д. (G)
Середня висота над рівнем моря	314 м
Водойми	річка Вовчок
Місцева влада
Адреса ради	32243, Хмельницька обл., Деражнянський р-н, с.Яськівці , тел. 9-57-59
Карта
Яськівці

Я́ськівці — село в Україні, Деражнянському районі Хмельницької області. Населення становить 671 осіб. Орган місцевого самоврядування — Яськовецька сільська рада.

В даний час площа села становить 225га. На ній розміщено 269 будинків, в яких станом на 01.01.2001 р. проживало 695 жителів. В 1990 р. побудовано нову Свято-Миколаївську церкву. В січні 1999 р. до Яськовецької сільської ради було приєднано бригадне село Красносілка. У селі проживають католики, правослі, члени секти ЄХБ.

Історія

Село Яськівці є центром Яськовецької селищної ради, до якої входить ще й село Красносілка. Знаходиться воно за 14 км. від районного центру. Село розташоване біля притоки Південного Бугу, річки Вовк (Вовчок).

Конкретної дати заснування села не збереглося, хоча достеменно відомо, що перші поселенці жили над р. Вовк, яка на той час була великим озером, котре розлилось від села Михайлівки до Деражні. Сім'я займалась землеробством, на човнах часто ловили рибу озері. Члена сім`ї звали Ясько (можливо, Яків), тому село, яке почало розбудовуватись у східну сторону від його помешкання, стали називати Яськівцями.

Збереглися свідчення, котрі датуються 30-тими роками, від кладовищенського сторожа Митра Шапошніка, який був репресованим більшовиками у віці біля 70 років, а в певний час займав посаду церковного старости, про те, що Свято-Миколаївська церква, яка була витвором італійського мистецтва, з дерева на кам'яному фундаменті, розташована на урочищі «Горбанівка» і в часи революції була спалена більшовиками разом з архівними даними про село. Церква до того часу простояла приблизно 340 років. Виходячи з таких фактів, можна стверджувати, що село вже існувало в кінці ХVІ ст. (приблизно 1580 — 1590 рр.).

Існує також легенда, що недалеко від церкви, у долині, була споруджена дзвіниця, котра провались під землю. На цьому місці утворено колодязь, з дна якого було чути звук церковних дзвонів на Великодні свята. Але це лише легенди, не основані на жодних фактах.

У ХVІ ст. село Яськівці разом з панським маєтком знаходилося у володінні Чарторійських. Невідомо з яких причин у 1783 році князь Адам Чарторійський подарував яськовецький маєток своєму керуючому Томашу (Тимофію) Бернатовичу.

За архівними даними селищної ради, на той прихожан у парафії було 634 чоловіки і 658 жінок. Всі вони — селяни-малороси, які займалися землеробством.

В 1829 р. до Яськовець були приписані Яськівські Хутори (сучасне с. Підлісне), які раніше належали до парафії с. Зяньківі. Потім у 1830 р. до Яськовець були приписані с. Маниківці, яке до того часу входило до парафії с. Фащіївка. Раніш в Маниківцях була церква, яку в 1702 р. купили і перенесли у с. Фащіївку. Під час унії жителі Яськівці належали до уніатського приходу с. Новосілки до тих пір, поки не побудували своєї церкви. В парафії було три школи: церковно-приходська в Яськівцях і дві школи грамоти в Маниківцях і Яськівцях Хуторах.

Від Томаша маєток успадковує його син Людовік — маршалок летичівської повітової шляхти. Після Людовіка Бернатовича маєток із 846 десятинами землі (станом на 1903 р.) дістався його синові Владиславу, який був одружений на Галині Мацевичній. Від спільного шлюбу в них був син Фелікс. За спогадами старожилів села, пані Галина добре ставилась до людей, дуже любила дітей. На усі свята вона виходила на ганок і роздавала малечі цукерки. Після смерті чоловіка Галина була останньою власницею села, оскільки їхній син був розумово хворим. Щодо Фелікса, то він був молодим, дорослим хлопцем, неодруженим. Він навчався у Одеській школі, звідки його привезли мертвим. Мати весь час плакала і говорила: «не витримаю, не витримаю! А, може, пан Бог дасть — витримаю!». У роки української революції (1917—1923 рр.) Галина Бернатович виїхала спочатку на Вінниччину, а звідти — до Польщі, де і померла у віці 80 років.

Детальний опис садиби Бернатовичів подає польський науковець Р. Афтаназі у своїй праці «Materialu do dzieji: W 11t.- T. IXa: Dawne wojwodstwo Podolskie»(1992). Дане джерело свідчить, що будівництво, маєтку розпочалось у 1770 р. Ця будівля була відносно невеликою і низькою, прямокутною, накрита гладеньким чотирисхилим дахом. Головну вісь у будинку підкреслював портик, що складався з двох колон та завершувався трикутним обрамленням. За свідченням очевидців, на портику був напис латинськими цифрами: MDCCXCV (1795), що означав рік остаточного завершення будівництва маєтку. Подальші акценти утворювали два видимих резоліти, які знаходяться на двох широко розташованих крайніх осях. Завершувалася композиція прямокутним описом зі вписаною у нього трикутною вальмою. Мабуть, із будівлею вже у ХІХ ст. з лівого боку був зв'язаний павільйон, покритий високим чотирисхилим дахом. Подібне, але не ідентичне крило із значно нижчим дахом, збудовано з правого боку будинку. Всі ці зміни значно видовжили первісний вигляд будинку, маскуючи при цьому його коли пропорції. Побудований маєток з цегли, глину для якої місили селянки-кріпачки ногами, а кахельну плиту білого кольору привозили з самого Лондона, що само по собі вважалося престижно.

Всередині приміщення, що слугувало одній сім`ї безперервно протягом сторіччя, знаходились старі меблі, колекція польських монет, медалі, родинні архіви та історико-літературна бібліотека.

Перед будинком був великий газон з клумбою посередині. На газоні були посаджені екзотичні дерева — фігові, цитрусові, лаврові, а поруч — у великих дерев'яних бочках — декоративні кущі. Сад нагадував справжню оранжерею. У саду, що оточував будинок з усіх сторін, росли красиві ялини та липи, а понад став — дуби. Загальна площа маєтку наприкінці ХІХ ст. становила 50 десятин. Таким чином, маєток Бернатовичів був однією з найдавніших пам'яток маєткової архітектури Деражнянщини ІІп. ХІХ ст. Цей ошатний будинок простояв на околиці Яськівці рівно 200 років (1795—1995 рр.).

У 1861 р. відмінено кріпацтво на Україні, тому Бернатович, відповідно до закону, виділив частину земель маєтку для бідних селян. Ці землі називались додатками і ними користувались до селяни разом з іншими землями до революції 1917 р. Після революції вся панська земля була роздана селянам. Землею користувались до 1929 р. (початок насильницької колективізації). Новостворена сільська рада вийшла на перше місце по всіх показниках в тодішньому Михайлівському (Міхампільському) районі і нагороджена ламповим радіоприймачем (радіо тоді в районі ще не було). Головою селищної ради став Буртовий Я. І., який був вбитим у 1927 р. на робочому місці на очах у працівників сільради і свого сина Каленика пострілом з обріза місцевого бандита Осіпчука П. І.

У 1861 р. на території сільської ради був організований колгосп ім. Сталіна. Організація колгоспу зустріла шалений опір з боку куркулів та інших ворогів бідноти, але нічого не могло спинити широкий наступ колективізації. Першим головою колгоспу був обраний Губін І.

Зловісна хмара сталінських репресій не оминула і Яськовець. Смертями «нагороджували» нізащо невинних людей, а їх сім`ї, за розпорядженням «згори» було заслано за 100 км. за межі області. Ті, хто пережив таке і хотів повернутись на Батьківщину, мусіли писати у Верховну Раду відречення від чоловіків, жінок, батьків… І писали… писали, щоб жити…

«В жнива 1930 р. сільське начальство дало вказівку — урожай в снопах звезти на колгоспну кінну молотарку. Господарствам не залишали навіть зерна на насіння і сім`ї прирікалися на смертельне голодування… Голодною смертю помирали не тільки господарі-індивідуальники, а й колгоспники, якими більшовики обіцяли рай, а насправді потрапили в пекло. Все збіжжя з колгоспної комори вивозили на залізничну станцію Деражня в зерносклади, а знедолені колгоспники залишалися без хліба, без усяких засобів існування… Впродовж зими й весни 1933 р. двері не зачинялися від юрби жебраків… особливо було багато дітей з сіл Сатурино, Гоголів, Шелехів та ін. приходили з далеких місцевостей, навіть з Умані. Люди гинули в дорозі…»,- згадують очевидці. В пам'ять жертв голодомору і невинно убієнних при в'їзді в село встановлено пам'ятний знак.

В червні 1914 р. мирну працю людей перервала війна. Під час фашистської окупації колгосп був ліквідований і запроваджене так зване общинне господарство. Керував всім староста. Під час окупації більше сорока молодих людей було вивезено в Німеччину на примусові роботи. Над ними жорстоко знущалися. Хлопці і дівчата, повернувшись з каторжних робіт з підірваним здоров'ям, померли молодими. 67 чоловік не повернулись з фронтових доріг. Територія села була звільнена від фашистських загарбників в кінці березня 1944 р. Головою сільської ради був призначений Мельник К. П., який повернувся з війни інвалідом.

Після війни в с. Яськівці було відкрито середню школу. Початкові класи навчались в попівському будинку, який був розміщений в центрі села, а старші класи навчались в панському маєтку, який знаходився за селом. На початку 60-х роках на території села було прокладено шосейну дорогу . до історичної дати 50-річчя Радянської влади побудовано новий сільський клуб, в якому розміщено і бібліотеку. В 1988 р. введено в експлуатацію двоповерхову загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів.

Після відокремлення села Яськівці від Новосілецького колгоспу «Комінтерн» і утворення радгоспу «Яськівський» рішенням одинадцятої сесії Хмельницької обласної ради від 11.06.1992 р. була утворена Яськовецька сільська рада з центром у с. Яськівці.